Інгулецький районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області

У З А Г А Л Ь Н Е Н Н Я

судової практики застосування Інгулецьким районним судом м.Кривого Рогу законодавства, що регулює матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну роботодавцю за період з 2013 по 2014 рік

Протягом 2013 року до Інгулецького районного суду м.Кривого Рогу надійшло 4 позовні заяви про стягнення з працівника на користь підприємства завданої ним матеріальної шкоди. Одна справа зазначеної категорії, не розглянута в 2012 році, перейшла на 2013 рік.

Дві позовні заяви були повернуті, згідно п.3 ч.3 ст.121 ЦПК України, у зв`язку з тим, що були подані особою, яка не має повноважень на ведення справи. По двом позовним заявам відкрито провадження. Таким чином, в 2013 році на розгляді в Інгулецькому районному суді м.Кривого Рогу перебувало три справи про відшкодування працівником шкоди, заподіяної підприємству.

В 2014 році позовні заяви аналізуємої категорії на розгляд до суду не надходили.

Результати розгляду справ даної категорії представлено в таблицях 1, 2.

2013 рік

Таблиця 1

*Залишок справ*	*Надійшло заяв*	*Повернуто* *заяв*	*Перебувало в провадженні* *справ*	*РОЗГЛЯНУТО СПРАВ*			*Залишок справ*
				ВСЬОГО	задоволено	відмовлено
1	4	2	3	3	0	3	0

2014 рік

Таблиця 2

*Залишок справ*	*Надійшло заяв*	*Повернуто* *заяв*	*Перебувало в провадженні справ*	*РОЗГЛЯНУТО СПРАВ*			*Залишок справ*
				ВСЬОГО	задоволено	відмовлено
0	0	0	0	0	0	0	0

З наведених в Таблиці 1 даних вбачається, що в 2013 році всі справи аналізуємої категорії, що перебували в провадженні, розглянуті судом із відмовою у задоволенні позовних вимог.

Одна справа, що перейшла з 2012 року, розглядалась після скасування ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.11.2011 року рішення Інгулецького районного суду м.Кривого Рогу від 27.10.2010 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 03.08.2011 року.

Сторонами у справах про матеріальну відповідальність працівників є суб'єкти трудових правовідносин. Як правило, в якості позивача виступає підприємство (юридична особа), яке зазнало збитків. В якості позивача може виступати і фізична особа, яка є роботодавцем.

Відповідачем (суб'єктом матеріальної відповідальності по трудовому праву) може бути тільки працівник, тобто особа, яка перебуває в момент заподіяння шкоди в трудових відносинах з підприємством. Якщо відповідач таким не є, то він не може нести майнову відповідальність за правилами законодавства про матеріальну відповідальність працівників.

Відносини з відшкодування шкоди, заподіяної працівником підприємству, установі, організації, урегульовано нормами трудового права, зокрема, главою IX Кодексу Законів про працю України, Законом України вiд 6 червня 1995 р. № 217/95-ВР «Про визначення розмiру збиткiв, завданих пiдприємству, установi, органiзацiї розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцiнних металiв, дорогоцiнного камiння та валютних цiнностей», затвердженим постановою Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 22 сiчня 1996 р. № 116 Порядком визначення розмiру збиткiв вiд розкрадання, нестачi, знищення (псування) матерiальних цiнностей, Методикою оцінки майна, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 року N 1891.

Крім того, при розгляді справ зазначеної категорії суд має враховувати роз`яснення, викладені в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1992 року № 14 "Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками".

На відміну від більшості трудових спорів, для яких можливе застосування позасудового порядку їхнього вирішення (комісіями по трудовим спорам), справи про матеріальну відповідальність робітників і службовців розглядаються безпосередньо в суді. Однак судовому розгляду підлягають тільки позови до працівника про відшкодування шкоди в повному розмірі, або якщо відшкодування не перевищує середнього місячного заробітку працівника, але не може бути проведене за розпорядженням адміністрації шляхом утримання із заробітної плати (пропущено строк для видачі відповідного розпорядження, працівник звільнився). Крім того, судовому розгляду підлягають позовні заяви працiвникiв, не згодних iз вiдрахуваннями, проведеними власником або уповноваженим ним органом, чи з його розмiром.

Спори, що виникають із відносин відшкодування шкоди, завданої працівником роботодавцю, підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Такі позови пред’являються до суду за загальними правилами підсудності, визначеними главою 1 розділу III ЦПК. При цьому суд має враховувати право позивача на пред’явлення позову про відшкодування шкоди також за його зареєстрованим місцем перебування (ч.1 ст.110 ЦПК), або за місцем завдання шкоди (ч.6 ст.110 ЦПК).

У всіх справах зазначеної категорії, розглянутих Інгулецьким районним судом в 2013 році, як позивачі, так і відповідачі мешкали (перебували) на території Інгулецького району м.Кривого Рогу, тому спірних питань щодо визначення підсудності справ не виникало.

Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, статтею 233 Кодексу законів про працю України встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди, тобто, день, коли роботодавцю стало відомо про наявність шкоди, заподіяної працівником.

У двох справах зазначеної категорії, розглянутих Інгулецьким районним судом м.Кривого Рогу в 2013 році, позивачем виступав Державний навчальний заклад "ОСОБА_1", відповідачами - працівники цього навчального закладу, третьою особою на стороні позивача - Контрольно-ревізійне управління в Дніпропетровській області.

Так, у справах № 213/1035/13-ц (пр. № 2/213/577/13) за позовом ОСОБА_1 до майстра виробничого навчання ОСОБА_2 та № 213/1036/13-ц (пр.№ 2/213/578/13) за позовом ОСОБА_1 до майстра виробничого навчання ОСОБА_3, позивач просив стягнути з відповідачів зайво нараховану заробітну плату по 12 тарифному розряду, які були їм присвоєні внаслідок безпідставного присвоєння робітничої кваліфікації з професії, по причині надання фальсифікованих посвідчень про проходження навчання на ІНФОРМАЦІЯ_1. Фіктивність посвідчень була встановлена в ході перевірки, проведеної ОРГАНІЗАЦІЯ_1. Таким чином, днем виявлення шкоди судом було визначено день отримання адміністрацією учбового закладу акту ревізії, проведеної КРУ - 11.11.2011 року.

Втім, ОСОБА_1 звернувся з позовами до суду 19.03.2013 року, пропустивши строк позовної давності, встановлений ст.233 КЗпП України. В позовних заявах ОСОБА_1 просив поновити строк для звернення до суду, який було пропущено внаслідок того, що спочатку в інтересах ліцею з позовами звертався прокурор Інгулецького району м.Кривого Рогу. Відповідачі заперечували проти визнання поважними причин пропуску строку позов № 213/1035/13-ц суд розглянув питання щодо поновлення строку позовної давності та не визнав поважними причини пропуску її строку, оскільки ніяких перешкод для звернення ОСОБА_1, який є юридичною особою, має процесуальну дієздатність та правоздатність, до суду з даним позовом у визначений законом строк, не вбачалось. Втім, оскільки суд дійшов до висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог, за недоведеністю останніх, в рішенні зазначено саме цю причину для відмови в позові. В іншій справі за позовом ОСОБА_1 № 213/1036/13-ц, суд взагалі не розглядав питання відносно поновлення строку звернення до суду, оскільки також відмовив в задоволенні позовних вимог через їх недоведеність, що кореспондується з приписами ч.3 п.11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі".

Дві позовні заяви прокурора в інтересах ОСОБА_1 були повернуті судом як такі, що подані особою, яка не має повноважень на ведення справи, згідно п.3 ч.3 ст.121 ЦПК України.

Наприклад, в справі № 213/660/13-ц (пр. № 2/213/422/13) за позовом прокурора Інгулецького району м.Кривого Рогу в інтересах ОСОБА_1, третя особа на стороні позивача - ОСОБА_6 до ОСОБА_2 про стягнення матеріальних збитків, для обґрунтування свого права на подання позову прокурор посилався на рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 року № 3-рп/9: прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку визначає в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних інтересів держави, обґрунтовує в позовній заяві необхідність їх захисту. Однак, на думку суду, прокурор не обґрунтував, що саме заважало ОСОБА_1 самостійно звернутися з відповідним позовом до суду та не навів які саме інтереси держави були порушені відповідачем по справі, враховуючи, що фінансування закладів освіти, незалежно від форм власності, відбувається з місцевого бюджету, а, відтак, не вбачається наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів унаслідок протиправних дій фізичної особи, відповідача по справі і, відповідно, відсутні правові підстави для участі прокурора у справі.

У справі № 2-1730/11 (пр. № 2/213/21/13), позивачем - ОСОБА_4 був поданий позов про відшкодування шкоди, заподіяної майстром будівельно-монтажної дільниці ОСОБА_5, яка полягала в нестачі товарно-матеріальних цінностей, виявленої в результаті інвентаризації. Днем виявлення шкоди в цьому випадку був день підписання інвентаризаційного опису, у якому зафіксовано результат перевірки. Підприємство звернулось до суду в межах строку, встановленого ст.233 КЗпП України.

У справах про відшкодування шкоди, завданої працівником підприємству, суд, відповідно до статті 130 КЗпП України зобов'язаний з'ясувати перш за все факт заподіяння працівником прямої дійсної шкоди (неодержані доходи (упущена вигода) стягненню з працівника не підлягають). Пряма дійсна шкода є саме підставою, що зумовлює перевірку умов можливості настання матеріальної відповідальності працівника. За наявності шкоди для настання матеріальної відповідальності необхідні ще три умови: протиправна поведінка працівника, причинний зв'язок між протиправною поведінкою працівника і результатом у вигляді шкоди, що настала, і вина працівника. Протиправними вважаються такі дії чи бездіяльність працівника, які становлять порушення норм поведінки, встановлені законодавством, правилами внутрішнього трудового розпорядку, посадовими інструкціями, наказами і розпорядженнями власника або уповноваженого ним органу.

Для покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду, відповідно до ст.138 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган повинен довести наявність умов, передбачених статтею 130 цього Кодексу. До доказів належать ті, які можуть підтвердити або спростувати твердження про наявність умов покладання матеріальної відповідальності (дійсну шкоду, протиправну поведінку працівника, причинний зв'язок між дійсною шкодою і протиправною поведінкою працівника, вина працівника в заподіянні шкоди), дати ясну картину обставин заподіяння шкоди, вказати на факти, що впливають на вид матеріальної відповідальності і на розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню з конкретного працівника; виявити причини та умови, що сприяють виникненню збитку, чи заподіяні вони неправомірними діями працівника; чи входять до функцій працівника обов'язки, належне виконання яких призвело до шкоди; в якій конкретно обстановці підприємству завдані збитки і чи є в цьому вина працівника; чи були створені працівнику умови, які б забезпечували збереження матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними.

У справах № 213/1035/13-ц та № 213/1036/13-ц за позовом ОСОБА_1 до майстрів виробничого навчання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 позивач звернувся із вимогами про стягнення з відповідачів безпідставно нарахованої їм заробітної плати по найвищому - 12- розряду, який було встановлено рішеннями атестаційної комісії, враховуючи наявність в них необхідних робітничих розрядів. Відповідно до кваліфікаційних вимог до майстрів виробничого навчання, для присвоєння 12 тарифного розряду необхідна середня спеціальна або вища освіта за фахом і рівень робітничої кваліфікації п`ятого і більше кваліфікаційного розряду з відповідної професії.

Як було встановлено в ході перевірки Контрольно-ревізійного управління, посвідчення про проходження ОСОБА_3 та ОСОБА_2 навчання з робітних професій та присвоєння їм розрядів, копії яких містились в особових справах, були фальсифікованими. Пряма шкода, заподіяна навчальному закладу, полягала у неправильному нарахуванні заробітної плати, за відсутності рахункової помилки. Контрольно-ревізійним управлінням в Дніпропетровській області на підставі ревізії фінансово-господарської діяльності ОСОБА_1 було пред`явлено адміністрації навчального закладу вимогу відшкодувати в повному обсязі суму зайво нарахованої і виплаченої заробітної плати майстрам виробничого навчання з оплатою праці від 9 до 12 тарифного розряду.

Позивач ОСОБА_1 з метою виконання припису КРУ та відшкодування завданої шкоди, звернувся до суду з позовними заявами щодо працівників, які відмовились відшкодувати завдану шкоду в добровільному порядку та просив стягнути з них матеріальну шкоду у повному розмірі. В даному випадку шкода складалась із зайво виплачених грошових сум. Розрахунок був зроблений бухгалтерією ОСОБА_1. Зайво нараховані суми визначались як різниця в оплаті праці майстрів виробничого навчання по 12 та 9 тарифними розрядами, за період з жовтня 2009 по вересень 2011 року. Період проведення розрахунку відповідає періоду, за який було здійснено перевірку фінансово-господарської діяльності ОСОБА_1 Контрольно-ревізійним управлінням в Дніпропетровській області. Правовою підставою відшкодування шкоди в повному обсязі позивач зазначив п.3 ч.1 ст.134 КЗпП України - шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку.

Суд в обох справах прийшов до висновку про відсутність доказів щодо протиправної поведінки відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2, які б підтверджували що відповідачі, при виконанні трудових обов`язків, своїми винними діями (а саме наданням адміністрації учбового закладу копій фіктивних посвідчень про проходження навчання) заподіяли учбовому закладу матеріальну шкоду.

Крім того, відповідальність працівника за п.З ст.134 КЗпП виникає за умови, що злочинний характер його діянь підтверджений вироком суду. Особливість застосування цієї норми полягає у тому, що підставою є не факт притягнення працівника до кримінальної відповідальності, а лише факт наявності складу злочину в його діях. Тобто, працівник, щодо, якого було винесено виправдувальний вирок або припинено провадження по справі за відсутністю складу чи події злочину, не може бути суб'єктом повної матеріальної відповідальності за цією підставою. Натомість, працівник не звільняється від повної матеріальної відповідальності, якщо він був звільнений від кримінальної відповідальності(внаслідок закінчення строку давності, застосування амністії, передачі його на поруки).

В даному випадку, стягнення матеріальної шкоди в повному обсязі за умови коли така шкода заподіяна протиправними діями відповідача, які мають ознаки злочину, відповідно до п.3 ч.1 ст. 134 КЗпП також не доведено позивачем, оскільки кримінальних проваджень щодо відповідачів не порушувалось. Правоохоронними органами проводилась перевірка стосовно працівника кадрової служби, до посадових обов`язків якої належало формування особових справ працівників навчального закладу, але остання померла. Будь-яких службових розслідувань за фактом долучення до особових справ фальсифікованих посвідчень адміністрацією учбового закладу не проводилось.

Все це стало підставами відмови в задоволенні позовних вимог у цих двох справах.

В п.6 ППВСУ від 29.12.1992 року № 14 судам роз`яснено, що на пiдставi п.2 ст.133 КЗпП за шкоду, заподiяну зайвими грошовими виплатами, та в деяких інших випадках, матерiальну вiдповiдальнiсть в межах прямої дiйсної шкоди, але не бiльше середнього мiсячного заробiтку, несуть виннi в цьому директори, начальники i iншi керiвники пiдприємств, установ, органiзацiй та їх заступники. Керівник може притягатися до матеріальної відповідальності у випадках, визначених ст.133 КЗпП України, тільки в тому випадку, якщо безпосередньо винні особи не встановлені. При виявленні безпосередніх заподіювачів шкоди, викликаної виплатою зайвих сум, вони зобов'язані відшкодувати її в межах, встановлених законодавством. У такому випадку службові особи (керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники; керівники структурних підрозділів та їх заступники) несуть матеріальну відповідальність у межах свого середньомісячного заробітку за ту частину шкоди, що не відшкодована безпосередніми її заподіювачами. При цьому загальна сума, що підлягає стягненню, не повинна перевищувати заподіяної шкоди. На керівників підприємств покладається матеріальна відповідальність у зазначених межах, якщо з їх вини не було своєчасно вжито заходів щодо стягнення шкоди з безпосередніх заподіювачів її й таку можливість підприємство втратило (п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 29 грудня 1992 p.).

В п.3 цієї ж постанови зазначається, що, встановивши при розгляді справи, що шкода заподіяна не лише з вини працівника, до якого пред’явлено позов, але й з вини службових осіб підприємства, установи, організації, суд має обговорити питання про притягнення їх до участі в справі як співвідповідачів.

Оскільки в даних справах особа, безпосередньо винна в долученні до особових справ фальсифікованих посвідчень, що привело до заподіяння матеріальної шкоди навчальному закладу, не була встановлена, інших працівників навчального закладу в якості співвідповідачів суд не притягував.

Що стосується директора навчального закладу, який несе матеріальну відповідальність в середньомісячному розмірі, якщо безпосередньо винна особа не встановлена, таке відшкодування, відповідно ч.1 ст.136 КЗпП, проводиться за розпорядженням вищестоящого, в порядку підлеглості, органу, шляхом відрахування із заробітної плати керівника підприємства. Це кореспондується з іншими нормами трудового законодавства, приписом п.2 ППВСУ № 14 від 29 грудня 1992 p. відповідно до яких, питання стягнення матеріальної шкоди в межах середнього місячного заробітку судом не розглядається. Таким чином, директора навчального закладу суд також не притягував в якості співвідповідача.

В 2013 році була розглянута справа за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5про відшкодування шкоди, заподіяної працівником при виконанні трудових обов`язків, яка надійшла до суду в 2011 році на новий розгляд після скасування рішення Інгулецького районного суду м.Кривого Рогу від 22.10.1010 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 03.08.2011 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.11.2011 року.

ОСОБА_4 звернулось до суду з позовом до ОСОБА_5про відшкодування шкоди, заподіяної працівником при виконанні трудових обов`язків (№ 2-1730/11 (пр. № 2/213/21/13)). Як зазначив позивач в своїй заяві, відповідач ОСОБА_5, працюючи на посаді майстра будівельно-монтажної дільниці, відповідно до посадових обов`язків, був зобов`язаний отримувати та контролювати якість матеріалів, приладів та обладнань, що надходять, а також організувати правильне зберігання матеріалів, приладів та обладнання на об`єктах. З відповідачем було укладено договір про повну матеріальну відповідальність. В результаті інвентаризації було встановлено нестачу товарно-матеріальних цінностей, за які ніс відповідальність ОСОБА_5 Сума збитків була визначена позивачем відповідно до Порядку визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.01.1996 року № 116 і складала 82691,80 грн. Під час розгляду справи сума збитків неодноразово уточнювалась позивачем і остаточно склала 61930,40 грн. В добровільному порядку відповідач відмовився відшкодовувати збитки, у зв`язку з чим підприємство звернулось до суду.

Верховний Суд України в п.8 Постанови Пленуму від 29.12.1992 року № 14 звернув увагу місцевих судів на необхідність, при розгляді справ про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна, перевірити, чи належить відповідач до категорії працівників, з якими згідно з ст. 135-1 КЗпП, може бути укладено такий договір. При відсутності цієї умови на працівника, за заподіяну ним шкоду, може бути покладена лише обмежена матеріальна відповідальність, якщо згідно з чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди.

Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_5 не належить до категорії працівників, з якими, згідно зі ст.135-1 КЗпП України, Переліку посад і робіт, що заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатись письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва, затвердженого Постановою Державного комітету праці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 28.12.1977 року за № 447/24, може бути укладений договір про повну матеріальну відповідальність (за займаною посадою і виконаною роботою).

Крім того, договір про матеріальну відповідальність, укладений між позивачем та відповідачем, як з майстром будівельно-монтажної дільниці, був укладений 13.02.2007 року, в той час як відповідач ОСОБА_5 був призначений на посаду майстра наказом від 06.03.2007 року. Отже, суд дійшов висновку, що договір про повну матеріальну відповідальність, в порушення вимог ст. 135-1 КЗпП України, а також вищевказаної Постанови про затвердження переліку посад і робіт, був укладений неправомірно.

Також, судом встановлено, що відповідачу ОСОБА_5, в порушення норм ст.131 КЗпП України, начальником управління не були створені умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження майна: не виділено для цього відповідне приміщення (склад, комору). Крім того, у відсутності відповідача (під час його перебування у навчальній та щорічній відпустках) проводилась видача матеріалів за його прізвищем, однак за підписом іншої особи.

Суд визнав, що позивач у даній справі не довів наявність умов, передбачених статтею 130 цього Кодексу для покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду: не доведена наявність не тільки прямої дійсної шкоди, порушення відповідачем трудових обов`язків, причинного зв`язку між порушенням і шкодою, але й вини відповідача. За таких обставин суд не знайшов підстав для покладення на відповідача і обмеженої матеріальної відповідальності.

Оскільки у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5суд відмовив у задоволенні позовних вимог, розрахунок розміру завданої підприємству шкоди судом не здійснювався.

Статтею 135-3 Кодексу законів про працю України встановлено, що розмір заподіяної підприємству, установі, організації шкоди визначається за фактичними втратами, на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за вирахуванням зносу згідно з установленими нормами.

Розмір матеріальних збитків було розраховано позивачем при подачі позову до суду за методикою, визначеною Порядком визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, затвердженим постановою КМУ від 22.01.1996 року № 116, у редакції, яка діяла на момент складання інвентаризаційних описів - вересень 2009 року.

На момент розгляду справи вже діяли інші правила визначення матеріальної шкоди, завданої працівником, яка підлягала стягненню. Постановою Кабінету Міністрів України від 07.12.2011 № 1253, яка набрала чинності з 16.12.2011 року, до п.2 Порядку № 116 внесено зміни, відповідно до яких розмір збитків розраховується за різними правилами для двох груп суб’єктів господарської діяльності: 1) держава, територіальна громада або суб'єкт господарювання з державною (комунальною) часткою в статутному (складеному) капіталі, та 2) усі інші суб’єкти господарської діяльності.

Відповідно до нової редакції п.2 Порядку № 116, розмір збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, завданих недержавному суб`єкту господарювання, визначається шляхом проведення незалежної оцінки.

Незалежна оцінка - це визначення певного виду вартості майна суб'єктом оціночної діяльності (суб'єктом господарювання) за договором із замовником.

Тобто, якщо на підприємстві не державної або комунальної форми власності встановлено факт розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, має бути проведено незалежну оцінку збитку, яку здійснює професійний оцінювач, який має відповідний сертифікат.

Стаття 137 КЗпП України приписує суду обов`язок при визначенні розміру шкоди, що підлягає покриттю, враховувати не лише пряму дійсну шкоду, але й деякі інші обставини, які можуть тягти зменшення її розмірів порівняно з тим, що визначено відповідно до ст. 135-3 КЗпП, але не збільшення цього розміру.

Врахування ступеня вини означає, насамперед, врахування форми вини. При необережності ступінь вини нижче, ніж при умислі. Але суд може враховувати ступінь вини і в межах однієї її форми (необережної чи умисної).

Стаття 137 КЗпП передбачає обов'язкове зменшення розміру шкоди, що покривається, у випадках, коли шкода стала наслідком не лише вини працівника, але й відсутності умов для збереження матеріальних цінностей. Але звільнення працівника від матеріальної відповідальності в подібних випадках не передбачене (воно можливе лише за відсутності вини працівника).

Узагальнення щодо матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну роботодавцю за період з 2013 по 2014 рік