Інгулецький районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області

У З А Г А Л Ь Н Е Н Н Я

практики розгляду Інгулецьким районним судом м.Кривого Рогу майнових спорів між подружжям (колишнім подружжям), а також жінкою та чоловіком, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі, у тому числі стосовно майна, набутого одним чи кожним із них у наслідок приватизації, та майна, що передане ними, або одним із них, для здійснення підприємницької діяльності за період 2014-2015 роки

Статистичні дані розгляду справ

щодо майнових спорів між подружжям

На початок 2014 року залишок справ про майнові спори між подружжям в Інгулецькому районному суді м.Кривого Рогу складав 10 справ.

Протягом 2014 року до суду надійшло 16 позовних заяв по майновим спорам між подружжям.

6 позовних заяв було повернуто, по 9 позовним заявам - відкрито провадження, по одній заяві питання відкриття провадження на кінець звітного періоду не було вирішено. Таким чином, на розгляді в 2014 році в суді перебувало 19 справ зазначеної категорії.

Розглянуто з винесенням рішення у справі - 6 справ, в 1 справі - закрито провадження (затверджено мирову угоду між сторонами), без розгляду залишено 4 справи. 8 справ не були розглянуті та перейшли на наступний рік.

Протягом 2015 року до Інгулецького районного суду м.Кривого Рогу надійшло 20 позовних заяв по майновим спорам між подружжям та одна заява залишилась із залишку попереднього року. Повернуто позивачам було 9 заяв, по 12 позовам відкрито провадження. З урахуванням залишку, на розгляді в суді в 2015 році перебувало 20 справ зазначеної категорії.

Розглянуто з винесенням рішення 4 справи, у 2 справах закрито провадження у зв`язку з затвердженням мирової угоди, 3 справи - залишено без розгляду. Не розглянутими на кінець року залишилось 11 справ.

Результати розгляду справ даної категорії представлено в таблицях 1, 2.

2014 рік

Таблиця 1

*Залишок справ*	*Надійшло заяв*	*Повернуто* *заяв*	*Перебувало в провадженні* *справ*	*РОЗГЛЯНУТО СПРАВ*					*Залишок справ*	*Залишок заяв*
*Залишок справ*	*Надійшло заяв*	*Повернуто* *заяв*	*Перебувало в провадженні* *справ*	Всього	задоволено	відмовлено	Закрито провадження	Залишено без розгляду
10	16	6	19	11	4	2	1	4	8	1

2015 рік

Таблиця 2

*Залишок справ*	*Надійшло заяв*	*Повернуто* *заяв*	*Перебувало в провадженні* *справ*	*РОЗГЛЯНУТО СПРАВ*					*Залишок справ*	*Залишок заяв*
*Залишок справ*	*Надійшло заяв*	*Повернуто* *заяв*	*Перебувало в провадженні* *справ*	Всього	задоволено	відмовлено	Закрито провадження	Залишено без розгляду
8	20	9	20	9	4	0	2	3	11	0

З наведених в Таблицях даних вбачається, що справи зазначеної категорії розглядаються тривалий час, про що говорить досить великий залишок справ, які переходять на наступний рік. В 2014 році було розглянуто 57,9 % справ про розподіл майна, які перебували на розгляді, в 2015 році - 45,0 %.

З винесенням рішення в 2014 році розглянуто 54,5%, в 2015 році - 44,4 % справ даної категорії.

15 % спорів між подружжям щодо розподілу майна (3 справи) в 2014-2015 роках знайшли вирішення у вигляді укладення мирових угод.

Третя частина справ про розподіл майна подружжя залишена судом без розгляду у зв`язку з неодноразовими неявками позивачів та їх представників в судові засідання: 2014 році залишено без розгляду 36,3 % справ, що перебували на розгляді, в 2015 році ця цифра склала 33,3%.

Відносини зі здійснення права власності подружжя урегульовано нормами цивільного та сімейного законодавства України.

Крім того, при розгляді справ зазначеної категорії суд має враховувати роз`яснення, викладені в постановах Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21 грудня 2007 р. N 11, "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок" від 4 жовтня 1991 р. N 7 та інших.

Протягом 2014-2015 років до Інгулецького районного суду м.Кривого Рогу не надходили позовні заяви про розподіл майна між подружжям, коли один або обоє є фізичними особами-підприємцями, учасниками господарського товариства, поділу майна за шлюбним договором, визнання недійсними договорів щодо розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнання недійсними шлюбних договорів, спорів з приводу договору про надання утримання одному з подружжя.

1) Підсудність спорів про поділ майна

Спори, що виникають із відносин власності подружжя підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Такі позови пред’являються до суду за загальними правилами підсудності, визначеними главою 1 розділу III ЦПК України.

За загальним правилом, позовну заяву про поділ спільного майна подружжя позивач пред’являє до суду за місцем проживання відповідача. У разі, якщо відповідач має декілька місць проживання, позов у таких випадках має пред’являтися позивачем до суду, на території юрисдикції якого відповідач зареєстрував своє місце проживання.

При об’єднанні вимог про поділ спільного майна подружжя з вимогами про розірвання шлюбу, за наявності умов, передбачених ч.2 ст.110 ЦПК, позовна заява може пред’являтися за місцем проживання позивача.

Протягом 2014 - 2015 років до суду надійшла одна позовна заява, в якій поєднувались вимоги про розірвання шлюбу та розподіл майна. ОСОБА_1 подала в Інгулецький районний суд м.Кривого Рогу позовну заяву до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та поділ спільного майна, за своїм місцем проживання, відповідно до ч.2 ст.110 ЦПК України, так як мала на утриманні малолітніх дітей. Відповідач був зареєстрований в іншому районі міста, спільне майно, про розподіл якого просила позивачка, складалось із побутової техніки. Суддя залишила позовну заяву без руху, оскільки, крім іншого, позивачка не надала доказів, що малолітні діти мешкають із нею. Позовна заява була повернута, у зв`язку з невиконанням позивачем вимог ст.ст. 119, 120 ЦПК України (справа №213/1864/15-ц (пр.2/213/774/2015).

У разі виникнення спору про поділ спільного майна подружжя із приводу нерухомого майна, встановлюються правила виключної підсудності (ст.114 ЦПК), відповідно до якої позови пред’являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.

У більшості позовних заяв про майнові спори між подружжям, які надійшли до суду в 2014-2015 роках, вимоги позивачів пред`являлись саме щодо нерухомого майна - квартир та домоволодінь, розташованих на території Інгулецького району м.Кривого Рогу. Такі заяви приймались до розгляду, згідно ст.114 ЦПК України.

Позовні заяви щодо розподілу майна, до складу якого не входило нерухоме майно - автомобілів, побутової техніки та іншого, подавались за місцем реєстрації відповідачів на території Інгулецького району м.Кривого Рогу, на яку розповсюджується юрисдикція суду, тому складнощів при визначення підсудності по даній категорії справ не виникало.

2) Визначення початку перебігу строків позовної давності

Відповідно до ст.72 Сімейного Кодексу України, позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано.

До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Оскільки позовна давність є видом строків, при її обчисленні використовуються загальні правила ст.ст.253-255 ЦК України. Згідно ст.253 ЦК, перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Початок перебігу позовної давності щодо вимог про розподіл майна подружжя розпочинається від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч.2 ст.72 СК, ч.1 ст.261 ЦК).

В постанові Пленуму від 21.12.2007 року № 11, Верховний Суд України звернув увагу, що початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС чи з дати набрання рішенням суду про розірвання шлюбу законної сили, а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Таким чином, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об’єктивні (сам факт порушення права), так і суб’єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

При цьому норми частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб’єктивних прав, відтак, обов’язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Порушення права власності співвласника спільного сумісного майна є підставою для звернення з позовом до суду. У разі незазначення позивачем в чому саме полягає порушення його права власності на спірне майно, такий позов залишається без руху.

Наприклад, у позовній заяві ОСОБА_3 до колишнього чоловіка ОСОБА_4 про поділ майна подружжя (справа № 213/3321/14-ц (пр № 2/213/60/15), предметом позовних вимог була квартира, придбана подружжям на підставі договору купівлі-продажу, укладеного позивачкою, та зареєстрована на її ім`я. На момент подачі позову, позивач з відповідачем користувались цією квартирою спільно. Зі змісту позову ОСОБА_4 не вбачався спір між сторонами, позивач не виклала обставини та не надала доказів того, що її права порушуються, не визнаються або оспорюються відповідачем, тому суддя залишив позовну заяву без руху.

Більшість заяв про поділ майна подружжя, що надходили до суду протягом 2014 - 2015 років подавались позивачами до відповідачів, шлюб між якими було розірвано. При цьому строк між розірванням шлюбу та зверненням до суду з позовом про розподіл майна в більшості справ був меншим за три роки. Втім, по деяким справам цей строк складав 5, 6, 9, 11, 19 років.

Необхідність доведення дотримання строку позовної давності виникає, як правило, у позивачів, які не користуються і не володіють спільним майном, та коли право власності на майно, яке підлягає державній реєстрації, зареєстровано на відповідача.

Судом перевіряється на кого зареєстроване право власності на майно, що підлягає державній реєстрації, та в чиєму користуванні це майно перебуває.

Так, в справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про визнання права власності на частку нерухомого майна, придбаного у шлюбі, (№ 213/2806/14-ц 2/213/42/15), позивачка звернулась до суду в 2014 році з вимогою визнати за нею право власності на 1/2 частку спільного майна подружжя - домоволодіння, право власності на яке зареєстроване на відповідача на підставі договору купівлі-продажу. Шлюб між сторонами розірвано в 1995 році, але весь час після розірвання шлюбу позивачка була зареєстрована та мешкала в спірному будинку. В травні 2014 року відповідач повідомив її, що має намір продати спірний будинок, при цьому відмовивши позивачці в переоформленні на неї частки спільного майна. Суд розглянув справу та задовольнив позовні вимоги ОСОБА_5 Оскільки позивачка весь час після розірвання шлюбу і на момент подачі позову до суду користувалась майном, що перебувало в спільній сумісній власності, питання дотримання строку позовної давності не виникало.

У справі № 213/3911/15 пр.№ 2/213/1247/15 ОСОБА_7 в 2015 році звернулась до Інгулецького районного суду м.Кривого Рогу з позовною заявою, в якій просила суд визнати спільною сумісною власністю її та відповідача ОСОБА_8 квартиру, та розподілити між ними сумісно набуте майно. Позивачка не зазначила в позові хто є власником спірного майна на день звернення до суду, хто в ньому зареєстрований та проживає.Шлюб між позивачкою та відповідачем було розірвано в 1999 році. Тобто, після розірвання шлюбу з відповідачем минуло 16 років. Позивачка просила поновити строк звернення до суду, оскільки вона не мала можливості раніше звернутись до суду за захистом своїх прав за станом здоров`я, втім, в позовній заяві вона не зазначила коли їй стало відомо про порушення її права власності з боку відповідача та коли таке порушення відбулось.

Суд залишив без руху позовну заяву, оскільки вона не відповідала вимогам ст.119 ЦПК України та повернув, у зв`язку з невиконанням ухвали суду про усунення недоліків. Тобто, питання про поновлення строку звернення до суду не розглядалось.

Необхідно зазначити, що нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення. Без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин. У випадку застосування позовної давності суд відмовляє в задоволенні позовних вимог.

Наприклад, у справі за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_10 про встановлення факту проживання однією сім`єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання права власності на 1/2 частку квартири, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (№416/3619/12 пр. № 2/213/12/14) суд відмовив позивачу у позові за закінченням строку позовної давності.

Спірне майно - квартира - було набуте в період перебування позивача та відповідачки у шлюбі, за договором довічного утримання, набувачем по якому була відповідачка, а відчужувачем майна - батько відповідачки. Шлюб між сторонами було розірвано рішенням суду, та, як стверджував позивач, після розірвання шлюбу він проживав з відповідачкою в спірній квартирі однією сім`єю ще три з половиною роки і просив суд встановити цей факт. Позивач також стверджував, що тільки після остаточного припинення стосунків з відповідачкою (за два місці до подачі ним позову до суду), відповідачка відмовилась добровільно поділити спільне майно. Відповідачка заперечувала факт проживання з відповідачем після розірвання шлюбу однією сім`єю, стверджувала, що шлюбні відносини між ними припинились ще до розірвання шлюбу, позивач переїхав жити до своїх батьків та знявся з реєстрації в спірній квартирі, майнових претензій їй не пред`являв. Просила застосувати позовну давність до вимог позивача про визнання за ним права власності на 1/2 частку квартири. Суд, розглядаючи докази, надані позивачем на підтвердження факту проживання позивача та відповідачки однією сім`єю, не знайшов підтвердження цього факту. Позивачем не заявлялось про поновлення строку звернення до суду, хоча з моменту розірвання шлюбу пройшло більше трьох років. Суд встановив, що шлюб з відповідачкою розірвано на підставі рішення суду від 26.08.2008 року, позивач звернувся до суду 17.07.2012року, строк позовної давності для вимог про визнання права власності - минув, тому в задоволенні позовних вимог позивача ОСОБА_9 було відмовлено.

Тобто, в даному випадку, визнання факту спільного проживання з відповідачкою як чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу, необхідно було позивачеві не для визнання за ним права спільної сумісної власності на майно, а для обґрунтування моменту виникнення його права на позов, тобто, встановлення початку порушення його права спільної сумісної власності відповідачем. Втім, оскільки він не довів факту проживання однією сім`єю, факту користування спірним майном, суд визнав, що строк позовної давності пропущено, рахуючи його від дати винесення судом рішення про розірвання шлюбу.

3) Поділ майна між чоловіком та жінкою, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

Згідно із ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення гл. 8 цього Кодексу.

Тобто, при застосуванні ст.74 СК України, слід виходити з того, що ця норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, які притаманні подружжю.

Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно.

Тобто, в таких випадках, в позовних заявах наявні вимоги окремого й позовного провадження, які не можуть розглядатися судом в одному провадженні. Статтями 234 та 256 ЦПК України визначено, що факт проживання однією сім’єю чоловіка й жінки без шлюбу розглядається в порядку окремого провадження. Проте, постановою Пленуму ВСУ від 31 березня 1995 р. № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», визначено, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо встановлення факту не пов’язується з наступним вирішенням спору про право.

Крім того, необхідно зазначити, що норми щодо визнання фактичних шлюбних відносин між чоловіком на жінкою з`явились в цивільному законодавстві України в 2004 році, з прийняттям нового Цивільного Кодексу України. В Кодексі про шлюб та сім`ю України таких норм не містилось. Суд, відповідно до п.5 ч.1 ст.273 ЦПК України (в редакції 1963 року), розглядав справи про встановлення перебування у фактичних шлюбних відносинах у встановлених законом випадках, якщо шлюб в органах запису актів громадянського стану не міг бути зареєстрований внаслідок смерті одного з подружжя. Пленум Верховного Суду України в постанові від 31.03.1995 року № 5 "Про судову практику про встановлення фактів, що мають юридичне значення" роз`яснив, що встановлення судом факту перебування у фактичних шлюбних відносинах на підставі п.5 ст.273 ЦПК 1963 р. може мати місце, якщо такі відносини виникли до 08 липня 1944 року і тривали до смерті одного з подружжя, внаслідок чого шлюб не може бути зареєстровано в органах РАЦС. В інших випадках заяви про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах судовому розгляду не підлягають.

Наприклад, в 2014 році до Інгулецького районного суду звернулась ОСОБА_11 із позовом до ОСОБА_12, який неодноразово уточнювала, та в остаточній редакції просила суд встановити факт проживання однією сім`єю її та відповідача без реєстрації шлюбу з травня 1995 р. по 12.11.1999, визнати об`єктом права спільної сумісної власності квартиру та банківські вклади, визнати за ОСОБА_11 право власності на 1/2 частку квартири та на 1/2 частку кожного банківського вкладу (справа № 213/784/14-ц пр. № 2/213/481/14).

Позивачка посилалася на те, що в період з травня 1995 р. по 12.11.1999 вона перебувала в фактичних шлюбних відносинах з відповідачем, а 12.11.1999 між ними було зареєстровано шлюб. Рішенням суду від 20.12.2012 шлюб між подружжям було розірвано.

03.03.1998 ними була придбана квартира, відповідно до угоди про обмін майна, укладеного відповідачем, яка в подальшому була зареєстрована на його ім`я. Позивачка, з 14.12.1998 по час звернення до суду, мешкала в спірній квартирі. За час їх спільного проживання в цій квартирі вони неодноразово робили ремонти, що істотно збільшило вартість квартири.

Встановлення факту проживання однією сім`єю позивачки з відповідачем необхідно було для визнання квартири, набутої в цей час, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідач заперечував проти позову, посилаючись на те, що ніяких фактичних шлюбних відносин з позивачкою на момент обміну квартири не мав, обміняв на спірну квартиру іншу, яка належала йому на праві власності.

Суд виніс рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_11. задовольнив частково: визнав один із банківських вкладів спільною сумісною власністю подружжя, розділив та визнав за позивачкою право власності на 1/2 частину банківського вкладу.

Суд обґрунтував своє рішення тим, що до вищевказаних правовідносин - проживання сторін однією сім`єю без укладення шлюбу з травня 1995 року по 12.11.1999 року необхідно застосовувати норми Кодексу про шлюб та сім`ю, ЦПК в редакції 1963 року, Закон України "Про власність". При цьому КпШС не містить відповідної норми щодо проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без шлюбу, укладеного в органах реєстрації актів цивільного стану.

Згідно ст. 22 КпШС України, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Відповідно до ст. 25 КпШС, якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя.

Втім, позивачем ОСОБА_11 не доведено, що вони з відповідачем були членами сім`ї під час придбання квартири, та не доведено, що вартість квартири істотно збільшилась у ціні внаслідок саме трудових або грошових затрат відповідачки. Суд дійшов до висновку, що спірна квартира була набута відповідачем на законних підставах до його шлюбу з позивачем, є його особистою власністю і розділу не підлягає. Право спільної сумісної власності на банківський вклад було визнано, оскільки він був набутий подружжям під час шлюбу.

Рішення Інгулецького районного суду м.Кривого Рогу у вищевказаній справі оскаржувалось позивачем ОСОБА_11 в апеляційному та касаційному порядку та залишено без змін судами вищих інстанцій.

Положення ст. 25 КпШС кореспондуються з положеннями ч.1 ст.62 СК України. При цьому ані в КпШС України, ані в СК України нічого не говориться про розмір трудових або грошових затрат одного з подружжя у збільшенні цінності роздільного майна другого з подружжя. Поняття "істотне збільшення у своїй цінності роздільного майна", може тлумачитись по-різному, адже такий термін не містить в собі достатніх оціночних критеріїв для об'єктивного визначення вартості переробленого об'єкта. Між тим, не завжди розмір внесків у перетворення роздільного майна призводить до адекватного підвищення його кінцевої цінності. Та, навпаки, незначні грошові або трудові внески можуть призвести до значного підвищення цінності роздільного майна. Однак навряд чи було б справедливо визнавати роздільний об'єкт одного з подружжя спільною власністю за незначних грошових чи трудових внесків другого з подружжя. Тому питання визначення що таке "істотне збільшення у цінності роздільного майна" потребує роз`яснення.

По іншому була розглянута справа за позовом ОСОБА_13 до ОСОБА_14 про встановлення факту проживання однією сім`єю та поділ майна, набутого під час спільного проживання (№ 213/3624/13-ц пр. № 2/213/75/14).

Позивачка ОСОБА_13 посилалась на те, що з 2003 по 01.10.2010 року проживала з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу. 01.10.2010 року вони офіційно оформили шлюб. В 2006 році сторонами була придбана квартира. Позивачка просила суд встановити факт проживання однією сім`єю її та відповідача в період з 2003 по 03.10.2010 року, поділити спільне майно, визначивши, що кожному з них на праві спільної часткової власності належить по 1/2 частці квартири.

Відповідач ОСОБА_14 надав суду письмову заяву про визнання позовних вимог, відповідно до ч.4 ст.174 ЦПК України. Підтвердив факт проживання з позивачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 2005 року по 01.10.2010 року, не заперечував проти розподілу спільної квартири в рівних частках. Суд виніс рішення, яким задовольнив позовні вимоги ОСОБА_13

4) Визнання права власності на неподільну річ

Право спільної власності - це право двох і більше осіб на один і той самий об'єкт, який може складатися з однієї речі або з сукупності речей. Ці речі можуть бути подільними або неподільними, однак, як об'єкт права власності, вони є єдиним цілим. Тому право власності кожного учасника спільної власності поширюється на весь об'єкт, а не на його частину.

Річ, яка може бути поділена без втрати її цільового призначення, вважається подільною (ст. 183 ЦК). Іншими словами, до подільних речей належать речі, які внаслідок поділу в натурі не змінюють свого призначення (наприклад продукти харчування).

До неподільних речей, за ч.2 ст.183 ЦК України, належать речі, які при поділі втрачають своє цільове призначення.

Подільність речей набуває особливого правового значення стосовно поділу об'єктів права спільної власності.

При розгляді справ про розподіл майна подружжя суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. Суд може застосувати будь-який із трьох варіантів поділу спільного майна подружжя, що залежить від особливостей речового складу майна.

Кожний з учасників спільної сумісної власності має право вимагати виділу своєї частки зі спільного майна в натурі. Однак, таке право може бути реалізоване у разі подільності спільного майна. Крім того, учасники спільної сумісної власності не мають завідомо визначених ідеальних часток у праві спільної власності, а відтак вони мають бути передусім визначені, після чого стає можливим виділ частки в натурі.

У разі, якщо об`єктом права спільної сумісної власності є неподільна річ, суд може визнати право власності на цю річ за одним із подружжя, стягнувши з нього грошову компенсацію на користь іншого. Але, при цьому суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст.71 СК щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди, у разі, коли неподільні речі не можуть бути реально поділені між подружжям відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

У справі № 213/3723/14-ц ( пр.№ 2/213/96/15) ОСОБА_15 звернувся з позовом до ОСОБА_16 про поділ спільного майна подружжя - автомобіля - та просив суд визнати автомобіль Мерседес спільною сумісною власністю подружжя, розділити між подружжям спільне сумісне майно - автомобіль - виділивши кожному по 1/2 частині вказаного майна - та стягнути з нього на користь відповідачки компенсацію за 1/2 частину автомобіля (у разі її згоди), залишивши вказаний автомобіль у власності та користуванні позивача. Автомобіль було придбано сторонами у шлюбі та зареєстровано на відповідачку.

В ході розгляду даної справи сторони дійшли згоди на інших умовах, та надали суду заяву про затвердження мирової угоди, згідно якої відповідач ОСОБА_16 відшкодовує ОСОБА_15 грошові кошти у розмірі 50000 грн, що становить 1/2 вартості автомобіля Мерседес, який є спільною сумісною власністю, у свою чергу ОСОБА_15 цього ж дня відмовляється від своїх позовних вимог про визнання автомобіля Мерседес спільною сумісною власністю, поділу даного автомобіля та передає вказаний автомобіль ОСОБА_16. Суд дійшов висновку, що дана угода не суперечить закону, укладена в інтересах сторін, виконання умов угоди не порушує інтересів інших осіб, тому затвердив мирову угоду та закрив провадження у справі, відповідно до п.4 ч.1 ст. 205 ЦПК України.

Оскільки сторони уклали мирову угоду, в даному випадку попереднього зарахування коштів на депозитний рахунок суду, для сплати компенсації за частку майна, судом не вимагалось.

5) Виділ частки з майна, що належить подружжю (колишньому подружжю) на праві спільної сумісної власності в натурі

При здійсненні поділу в натурі нерухомого майна, судам слід враховувати положення, викладені у пункті 14 постанови Пленуму ВСУ "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок" від 4 жовтня 1991 р. N 7, якими встановлено, що квартира або будинок, які перебувають у спільній сумісній власності, на вимогу учасника (учасників) цієї власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення із самостійними виходами, які можуть використовуватися як окремі квартири, або які можна переобладнати в такі квартири. За відсутності технічної можливості утворити відокремлену частину будинку або ізольовану квартиру суд не може здійснити поділ спільного будинку (квартири) в натурі. Судом може бути встановлено порядок корис-тування приміщеннями квартири (будинку), якщо про це заявлено позов.

В більшості справ про розподіл майна подружжя, що розглядались судом протягом 2014-2015 років, позовні заяви містили вимоги про визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності та виділення ідеальних часток в праві власності на майно.

В провадженні суду в 2014-2015 роках було дві справи про розподіл майна в натурі, втім, вони не були вирішені по суті: позивачі надали заяви про залишення справи без розгляду.

Так, до суду зверталась ОСОБА_16 із позовом до колишнього чоловіка ОСОБА_17 про виділення із спільної часткової власності в натурі 1/2 частини домоволодіння, а також виділення в користування частини земельної ділянки для обслуговування виділеної в натурі частини домоволодіння (справа № 416/4364/2012 (пр. № 2/213/13/14)).

Будинок (домоволодіння) було придбано позивачем та відповідачем в період перебування їх у шлюб за договором купівлі-продажу. Покупцями у договорі зазначено їх обох, тому в базі КП ДОР "Криворізьке бюро технічної інвентаризації" власниками домоволодіння зазначені вони обоє у рівних частках - по 1/2 за кожним. Позивачка просила суд виділити їй із спільної часткової власності в натурі 1/2 частину домоволодіння та в користування частину земельної ділянки для обслуговування виділеної їй в натурі 1/2 частини домоволодіння. Позивачка подала заяву про призначення судово-будівельної експертизи для визначення можливих варіантів розподілу в натурі домоволодіння (на дві рівних відокремлених частини будинку із самостійними виходами) та земельної ділянки, на якій розташоване зазначене домоволодіння, відповідно до виділених в натурі часток. Втім, до проведення експертизи, справу було залишено без розгляду, за заявою позивачки.

Одним зі способів поділу спільного майна в судовій практиці є розподіл окремих майнових об'єктів з урахуванням їх значимості, потреб у них кожного з подружжя, їх професійної діяльності, можливості використання певних речей для задоволення інтересів неповнолітніх дітей. Суд при цьому має кожному виділити певну кількість речей на суму, еквівалентну встановленій частці у спільному майні. Для цього суду необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з’ясувати джерело і час його придбання.

ОСОБА_18 звернувся з позовом до ОСОБА_19 про розподіл спільного майна подружжя, а саме - мікроавтобуса марки "OPEL", виділення кожному з подружжя по 1/2 частині цього майна (справа № 213/3839/14-ц (пр. № 2/213/118/15).

Позивач посилався на те, що автомобіль було придбано відповідачем за договором купівлі-продажу під час шлюбу, зареєстровано автомобіль також на відповідача. На час звернення до суду відповідач відмовляється розділити спільне майно добровільно.

Відповідач ОСОБА_19 подала зустрічну позовну заяву до ОСОБА_18 про розподіл майна подружжя, а саме - будинку, побутової техніки та меблів. В зустрічній позовній заяві ОСОБА_19 посилалася на те що, спірне майно було придбано подружжям за час шлюбу (будинок зареєстровано за ОСОБА_18), все це майно залишилось у володінні і користуванні відповідача. З будинку її вигнали, змінили замки та не дозволяють користуватись цим майном. Зважаючи на обставини, позивач по зустрічному позову ОСОБА_19 просила визнати будинок спільною сумісною власністю подружжя, розділити майно, залишивши його у власності відповідача ОСОБА_18, з якого стягнуті на її користь 1/2 частку вартості будинку в сумі 50000 гривень та 1/2 частку вартості майна, придбаного в період шлюбу в розмірі 25000 гривень.

В процесі розгляду справи сторони досягли угоди щодо розподілу спільного сумісного майна та подали до суду заяву про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі. За взаємною згодою сторони домовились, що будинок та майно, яке знаходиться у будинку, залишається у власності ОСОБА_18, а автотранспортний засіб - мікроавтобус - залишається у власності ОСОБА_19

Суд ухвалив визнати та затвердити мирову угоду, укладену між сторонами, та закрити провадження у справі.

Відповідно до ст.175 ЦПК України, мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну заяву. У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди. Якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд.

6) Визначення частки дружини, чоловіка у спільній сумісній власності

Найпоширенішим способом поділу спільного майна в практиці Інгулецького районного суду м.Кривого Рогу в 2014-2015 роках був розподіл майна шляхом визначення ідеальних часток кожного у праві власності на майно та перетворення, таким чином, спільної сумісної власності на спільну часткову власність.

При визначенні розміру часток співвласників вважається, що вони є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду, що передбачено ч.1 ст.63, ч.1 ст.65 СК.

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69—72 СК та ст.372 ЦК.

Майно може бути придбане повністю або частково за запозичені за кредитним договором кошти; за кошти, які є спільною сумісною власністю подружжя; або за кошти, що є особистою приватною власністю одного з подружжя. Усі вказані вище обставини придбання майна (джерела грошових коштів) мають суттєве значення для правильного вирішення питання про поділ такого майна, а також боргових зобов’язань, пов’язаних з його придбанням.

Нормою ст.60 СК України передбачено презумпцію віднесення майна, придбаного під час шлюбу, до спільної сумісної власності подружжя. У такому разі позивач звільняється від доведення цієї обставини, а відповідач, якщо заперечує проти цього, відповідно до ч.3 ст.10 ЦПК України має довести протилежне.

Так, у справі № 213/5138/13-ц (пр. № 2/213/256/14) за позовом ОСОБА_20 до ОСОБА_21 про визнання права власності на нерухоме майно, придбане в шлюбі, позивачка посилалась на те, що в період перебування в шлюбі з відповідачем ними була придбана квартира. Договір купівлі-продажу квартири укладався відповідачем. Право власності на вищевказану квартиру було зареєстровано за відповідачем. Після розірвання шлюбу між ними була досягнута угода про продаж спільної квартири та розподіл коштів. Позивачка навіть оформила нотаріальну згоду на продаж квартири, але після оформлення згоди позивачки на продаж квартири відповідач відмовився ділити спільне майно. Позивач просила визнати за нею право власності на 1/2 частку спільного майна подружжя.

Відповідач заперечував проти позовних вимог та стверджував, що придбав квартиру за свої особисті кошти, які подарували йому його родичі.

Суд, розглянувши докази сторін, зробив висновок, що відповідачем не надано жодного належним чином оформленого доказу для підтвердження договору дарування йому грошових коштів на придбання квартири (договір, укладений в письмовій нотаріальній формі). Відповідно до роз`яснень Пленуму Верховного Суду України, наданих у постанові № 2 від 12.06.2009 року, не може стверджуватись показаннями свідків наявність правовідносин, що виникають з правочинів, для яких законом установлено письмову форму. Таким чином, відповідачем не спростовано, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, та не доведено, що вона придбана за особисті кошти відповідача і тому є його особистою власністю. Тому суд задовольнив позовні вимоги позивачки ОСОБА_20, визнавши за нею право спільної часткової власності на 1/2 частку квартири, 1/2 частку квартири залишив у власності відповідача.

Відповідач оскаржив рішення Інгулецького районного суду м.Кривого Рогу в цій справі, та ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області рішення суду першої інстанції було залишено без змін.

Відповідно до ч.1 ст. 57 СК, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування, в порядку спадкування, внаслідок приватизації майна, за кошті, які належали йому (їй) особисто.

Так, у справі № 213/3511/13-ц (пр. № 2/213/69/14) ОСОБА_22 звернулась із позовом до ОСОБА_23 про поділ спільного майна подружжя - квартири - та визнання за нею права власності на 1/2 частку квартири. Спірну квартиру сторони придбали за договором купівлі-продажу під час перебування у шлюбі.

Відповідач заперечував проти задоволення позовних вимог, та ствер-джував, що спірна квартира була придбана в період шлюбу, але за його власні кошти, які він отримав від продажу іншої квартири, що належала йому на праві власності, та яку він отримав у спадщину.

За клопотанням відповідача суд витребував в приватного нотаріуса та отримав копію договору купівлі-продажу квартири, за кошти від продажу якої він придбав спірну квартиру.

Дана справа не була вирішена по суті, так як, у зв`язку з неявкою позивача та її представника в судові засідання, позов було залишено без розгляду. Ухвала про залишення справи без розгляду не оскаржувалась.

Як вже зазначалося, кожен із подружжя має рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними).

Втім, при вирішенні спору про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд, згідно з частинами 2, 3 ст. 70 СК, в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування).

Як зазначив Пленум Верховного Суду України в постанові від 21 грудня 2007р. під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (ч. 1 ст. 60 СК). Рішення суду повинно містити мотиви та обґрунтування відступу від засади рівності часток подружжя у їхньому спільному майні.

В практиці розгляду Інгулецьким районним судом м.Кривого Рогу в 2014-2015 роках справ про розподіл майна подружжя, майно, як правило, ділилось в рівних частках. Тільки в одній справі суд відійшов від правила рівності часток.

У справі ОСОБА_3 до колишнього чоловіка ОСОБА_4 про поділ майна подружжя (справа № 213/3321/14-ц (пр № 2/213/60/15) суд відійшов від рівності часток. Позивачка просила суд відступити від принципу рівності часток подружжя у спільному майні з урахуванням інтересів неповнолітньої дитини та зменшити частку відповідача на її користь, оскільки вона сама виховує та забезпечує їх спільну дитину, відповідач аліменти не сплачує, матеріальної допомоги в добровільному порядку на утримання дитини не надає. Відповідач позовні вимоги визнав повністю, проти їх задоволення не заперечував. Суд ухвали рішення, яким визнав спірну квартиру спільною сумісною власністю подружжя, визначив ідеальні частки ОСОБА_3 в розмірі 2/3 частини квартири, ОСОБА_4 - в 1/3 частини квартири, залишивши вказане майно у їх спільній частковій власності.

Ще одним важливим положенням, яке потребує уваги при поділі спільного майна подружжя, є те, що при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.

Відповідно до ч.3 ст.61 Сімейного кодексу України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Отже, грошові кошти, отримані одним з подружжя, наприклад, за кредитним договором, укладеним в інтересах сім’ї, слід вважати спільними коштами подружжя. Відповідно, квартира або інше майно, придбане за такі кошти, також є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Тому вимога про поділ придбаної у шлюбі за кредитні кошти квартири (іншого майна) підлягає задоволенню також і у випадку, коли покупцем квартири формально є лише один з подружжя.

Крім того, відповідно до ч.4 ст.65 Сімейного кодексу України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Втім, в юридичній літературі та в законодавстві залишається не вирішеною проблема правового характеру відповідальності подружжя за угодою, що спричинила спільний борг. Із цього приводу в науці сформувалося два підходи. Одні автори вважають, що вона має бути солідарною, інші віддають перевагу частковій.

Питання розподілу майна, придбаного в кредит, та боргових зобов`язань, що виникли у зв`язку з придбанням такого майна, потребує роз`яснення.

Перебування майна, придбаного за кошти, отримані в кредит, у заставі та наявність боргових зобов’язань з повернення кредиту не є перешкодою для його поділу. Однак, у разі поділу майна, крім речей, підлягають поділу також майнові права та обов’язки. Тому обов'язок з повернення суми кредиту так само, як і інші майнові права та обов’язки, у разі поділу спільного майна подружжя, також може бути поділений між ними, якщо про це буде заявлено однією зі сторін.

Якщо на момент розподілу кредит не погашений, виникає питання про те, хто буде його виплачувати після розподілу.

Погляди правознавців на проблему поділу такого майна, а також боргових зобов`язань, пов'язаних з його придбанням, різняться.

Пропонуються різні варіанти вирішення питання розподілу майна та боргів, пов`язаних з його придбанням :

1) Майно ділиться між подружжям в рівнихчастках, залишок оплати за кредитом також може бути розділений у рівних частках шляхом внесення змін до кредитного договору, зокрема, до його суб’єктного складу, коли інший з подружжя стає співпозичальником за кредитним договором, або коли суд своїм рішенням зобов’язує кожного з подружжя у рівних або інших частках виконати обов’язок за кредитним договором без внесення змін до самого договору.

У більшості випадків банк, який долучається до справи як третя особа, заперечує проти внесення змін до кредитного договору.

2) Майно ділиться між подружжям в рівних частках, кредит доведеться гасити тому з подружжя, хто його взяв.

При цьому джерелом погашення кредиту будуть доходи, отримані особою після припинення сімейних відносин, тобто, його особисті доходи.

3) Майно ділиться між подружжям з урахуванням наявності у одного з подружжя обов’язку з повернення суми кредиту банку, шляхом відходу від засад рівності при поділі придбаного у кредит майна. Це якраз і є та обставина, що має істотне значення і яку суд може і повинен враховувати при визначення часток подружжя в об`єкті нерухомості, збільшивши частку особи, зобов`язаної погашати кредит, пропорційно сумі непогашених зобов`язань за кредитним договором.

Крім того, банківський кредит, який, як правило, забезпечується іпотекою придбаної за рахунок кредиту нерухомості. Поділ кредиту не вирішує питання з іпотечними зобов`язаннями: до повного погашення кредиту іпотекою буде обтяжений весь об`єкт нерухомості (виняток можуть становити випадки, коли об`єкт нерухомості ділиться між подружжям в натурі). І якщо один з подружжя в майбутньому не впорається з погашенням кредиту, банк зверне стягнення на об`єкт іпотеки вцілому. Таким чином може виявитися, що сумлінний чоловік втратить своєї частки нерухомості за зобов`язанням несумлінного (ч.2 ст.6 ЗУ "Про іпотеку").

Наприклад, у справі № 213/2606/15-ц (пр. № 2/213/944/15) з позовом до ОСОБА_24 про поділ майна звернувся ОСОБА_25, від імені якого було укладено кредитний договір, включивши до переліку такого майна і боргові зобов`язання за кредитним договором. Спільне сумісне майно - квартира - була придбана сторонами під час перебування у шлюбі, в кредит. Позичальником у кредитному договорі був позивач, а відповідач - його поручителем. Крім того, для забезпечення вимог кредитора ВАТ "Райффайзен Банк Аваль", ОСОБА_25 уклав з банком договір іпотеки, предметом якого стала спірна квартира.

В позові ОСОБА_25 просив визнати право спільної сумісної власності його та відповідачки на квартиру, куплену в кредит, визнати, що їх частки в спільному сумісному майні є рівними, та складають по 1/2 частині, зобов`язати ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" внести зміни у кредитний договір, в якому визначити ОСОБА_24 як "солідарного позичальника", а також стягнути з ОСОБА_24 частину сплачених особисто ним коштів за кредитним договором, за період, коли шлюбні відносини між ними вже були припинені.

Відповідачка надала суду заперечення, в якому визнала, що квартира є власністю позивача, він придбав її за власні кошти, а вона не має наміру визнавати за собою право власності на 1/2 частину квартири, не заперечуватиме проти визнання судом права особистої приватної власності на цю квартиру за позивачем, та при цьому хоче, щоб він вжив заходів для заміни її, як поручителя, іншою особою.

Ця справа була залишена судом без розгляду, оскільки позивач ОСОБА_25 надав суду відповідну заяву про залишення позову без розгляду.

По іншому була розглянута справа про розподіл майна № 213/3624/13-ц пр.№ 2/213/75/14, за яким не виконано кредитні зобов`язання.

В 2014 році Інгулецьким районним судом м.Кривого Рогу розглянуто справу за позовом ОСОБА_13 до ОСОБА_14 про встановлення факту проживання однією сім`єю та поділ майна, набутого під час спільного проживання

Позивачка ОСОБА_13 посилалась на те, що з 2003 по 01.10.2010 року проживала з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу. 01.10.2010 року вони офіційно оформили шлюб. В 2006 році сторонами була придбана квартира. Частина коштів належала позивачці, крім того відповідачем було укладено кредитний договір з АКІБ "УкрСиббанк", по якому позивачка виступала поручителем. Покупцем у договорі купівлі-продажу виступав відповідач, на нього була зареєстрована спірна квартира. В 2011 році шлюб між сторонами було розірвано, домовленості про розподіл квартири не досягнуто. На час звернення з позовом до суду зобов`язання за договором кредиту повністю не виконані. Позивачка просила суд встановити факт проживання однією сім`єю її та відповідача в період з 2003 по 03.10.2010 року, поділити спільне майно, визначивши, що кожному з них на праві спільної часткової власності належить по 1/2 частці квартири. Відповідач ОСОБА_14 надав суду письмову заяву про визнання позовних вимог, відповідно до ч.4 ст. 174 ЦПК України. Підтвердив факт проживання з позивачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 2005 року по 01.10.2010 року, не заперечував проти розподілу спільної квартири в рівних частках. Суд виніс рішення, яким задовольнив позовні вимоги ОСОБА_13 При цьому питання щодо розподілу боргових зобов`язань за кредитним договором сторонами не ставилось та судом не вирішувалось.

Крім того, в практиці суду виникають питання щодо розподілу такого майна подружжя як дачні будинки, гаражі, на які не оформлено право власності, а лише участь одного з подружжя у садівничому товаристві або гаражному кооперативі.

7) Визначення порядку користування спільним та роздільним майном кожного з подружжя

В 2014-2015 роках на розгляді в суді перебувало дві справи про визначення порядку користування спільним та роздільним майном подружжя.

ОСОБА_26 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_27 в своїх інтересах та інтересах малолітньої дитини про вселення та визнання права користування квартирою, яка належить відповідачу на праві власності (справа № 213/1272/14-ц пр.№ 2/213/630/14). В обґрунтування зазначених позовних вимог позивач вказала, що з відповідачем вона перебуває у шлюбі, від якого мають малолітню дитину. Після реєстрації шлюбу вона вселилась у квартиру, яка належить відповідачу на праві власності. Згодом відносини з відповідачем погіршились, останній почав чинити перешкоди позивачці щодо проживання в квартирі, через що вона вимушена була переїхати до своїх батьків.

Суд відмовив позивачці ОСОБА_26 у задоволенні позовних вимог, обґрунтувавши своє рішення тим, що на момент звернення з позовом до суду шлюб між сторонами був розірваний, отже, позивач вже не була членом сім`ї відповідача. Позивач та дитина мають зареєстроване постійне місце проживання, вибула вона з квартири відповідача добровільно на інше постійне місце проживання, отже втратила право користування квартирою відповідача.

Рішення Інгулецького районного суду м.Кривого Рогу у даній справі не оскаржувалось.

8) Поділ майнових прав, у тому числі на новозбудоване майно та недобудоване майно

В 2014-2015 роках до суду надходила одна позовна заява щодо поділу майна подружжя, яке складалось із новозбудованого житлового будинку, не прийнятого в експлуатацію на момент подачі позовної заяви, та автомобіля, яка була залишена суддею без руху та повернута у зв`язку з неусуненням недоліків.

ОСОБА_28 подала позов до ОСОБА_29 про поділ майна подружжя та просила суд визнати за нею та відповідачем в рівних частках в розмірі 1/2 частини право власності на будівельні матеріали та конструктивні елементи завершеного будівництвом будинку, та право власності в рівних частках - по 1/2 на автомобіль ( 213/2423/15-ц пр. № 2/213/895/15). Позивачка стверджувала, що за період подружнього життя нею з чоловіком було здійснено будівництво житлового будинку з надвірними прибудовами (гараж, літня кухня, баня, три сараї, паркан), в якому вони почали мешкати з 2012 року. Втім, до часу подання позову будинок не був прийнятий в експлуатацію, не здійснена державна реєстрація та не виникло право власності на цей об`єкт. До виникнення права власності на новозбудоване нерухоме майно право власності існує лише на матеріали, обладнання та інше майно, що було використано в процесі будівництва (ч.3 ст.331 ЦК України). Відповідач умисно зволікає з прийняттям будинку в експлуатацію, чим створює перепони позивачці у визнанні за нею права власності на частку у спільно набутому майні.

Позовна заява була залишена без руху, оскільки не повно були викладені обставини, не зазначені всі докази, не визначено ціну позову, судовий збір сплачено як за позов немайнового характеру та повернута позивачу.

Вик. Козаченко О.В.

(056) 406-93-33