У З А Г А Л Ь Н Е Н Н Я
щодо проблемних питань, які виникають при застосуванні роз`яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у постанові від 06.11.2009 року № 9 при розгляді Інгулецьким районним судом м.Кривого Рогусправ про визнання правочинів недійсними
за 2014-2015 роки
Статистичні дані розгляду справ
про визнання правочинів недійсними
На початок 2014 року залишок справ про визнання правочинів недійсними в Інгулецькому районному суді м.Кривого Рогу складав 8 справ.
Протягом 2014 року до суду надійшло 8 позовних заяв про визнання правочинів недійсними.
1 позовна заява була повернута, по 7 позовним заявам - відкрито провадження. Таким чином, на розгляді в 2014 році в суді перебувало 15 справ зазначеної категорії. Це складає 1,2 % від загальної кількості справ позовного провадження, які перебували на розгляді в Інгулецькому районному суді м.Кривого Рогу в 2014 році.
Розглянуто з винесенням рішення у справі - 6 справ, в 2 справах - закрито провадження, без розгляду залишено 2 справи. 5 справ не були розглянуті та перейшли на наступний рік.
Протягом 2015 року до Інгулецького районного суду м.Кривого Рогу надійшло 9 позовних заяв про визнання правочину недійсним, по всім позовам було відкрито провадження. З урахуванням залишку (5 справ), на розгляді в суді в 2015 році перебувало 14 справ зазначеної категорії. Відсоток справ про визнання правочинів недійсними щодо всіх справ позовного провадження аналогічний показнику 2014 року - 1,2 %.
Розглянуто з винесенням рішення 4 справи, в 1 справі закрито провадження, 2 справи - залишено без розгляду. Не розглянутими на кінець року залишилось 7 справ.
Всього протягом 2014-2015 років судом розглядалось 24 справи про визнання договорів недійсними (15 справ в 2014 році та 9 справ надійшло в 2015 році).
Крім того, в 2015 році надійшла та була розглянута з задоволенням позовних вимог одна справа про визнання договору неукладеним та стягнення коштів.
Результати розгляду справ про визнання правочинів недійсними (неукладеним) представлено в таблицях 1, 2.
2014 рік
Таблиця 1
|
Залишок справ
|
Надійшло заяв
|
Повернуто
заяв
|
Перебувало в провадженні
справ
|
РОЗГЛЯНУТО СПРАВ
|
Залишок справ
|
Залишок заяв
|
|
Всього
|
задоволено
|
відмовлено
|
Закрито провадження
|
Залишено без розгляду
|
|
|
|
8
|
8
|
1
|
15
|
10
|
3
|
3
|
2
|
2
|
5
|
0
|
2015 рік
Таблиця 2
|
Залишок справ
|
Надійшло заяв
|
Повернуто
заяв
|
Перебувало в провадженні
справ
|
РОЗГЛЯНУТО СПРАВ
|
Залишок справ
|
Залишок заяв
|
|
Всього
|
задоволено
|
відмовлено
|
Закрито провадження
|
Залишено без розгляду
|
|
|
|
5
|
10
|
0
|
15
|
8
|
3
|
2
|
1
|
2
|
7
|
0
|
З наведених в Таблицях даних вбачається, що в 2014 році було розглянуто 66,6 % справ про визнання правочинів недійсними, які перебували на розгляді, в 2015 році - 53,3 %.
Судові рішення ухвалено в 11 справах, або 61,1% від кількості розглянутих справ.
Позовні вимоги були задоволені у 6 справах, або 54,5 % від кількості справ, розглянутих з ухваленням рішення.
У 3 справах щодо визнання договорів недійсними в 2014-2015 роках провадження було закрито: у зв`язку з затвердженням мирової угоди - 1 справа, у зв`язку з відмовою від позову - 2 справи.
У структурі справ про визнання правочинів недійсними основну частину становлять справи про визнання недійсними договорів.
З 25 справ про визнання правочинів недійсними (та неукладеним), що перебували на розгляді в 2014-2015 роках, - 16, тобто 64,0 % стосувались договорів.
Предметом позовних заяв були:
- кредитний договір - у 8 справах, (при цьому у 4 справах ще й договір іпотеки);
- лізинг - у 3 справах;
- договір про надання послуг, направлених на придбання товару - в 2 справах;
- договір про поділ спадкового майна - в 1 справі;
- договір міни квартири - в 1 справі (визнання правочину удаваним);
- договір іпотеки - в 1 справі.
Меншу кількість у структурі всіх справ про визнання правочинів недійсними становлять справи про визнання недійсними односторонніх правочинів. Загалом у 2014-2015 роках перебувало на розгляді 9 таких справ, або 36,0 % від загальної кількості справ про визнання правочинів недійсними, які перебували на розгляді. У цій категорії переважну більшість - 7 справ - становили справи про визнання недійсними заповітів, 2 справи - щодо визнання недійсним договору дарування.
В 2014-2015 роках задоволено позовні вимоги щодо визнання недійсними: заповітів - у 2 справах, договору кредиту та іпотеки - в 1 справі, договору про надання послуг, направлених на придбання товару - в 1 справіта в одній справі договір лізингу був визнаний неукладеним. В одній справі позовні вимоги щодо визнання договору про надання послуг, направлених на придбання товару недійсним, були залишені без розгляду за заявою позивача позовні вимоги щодо стягнення коштів - задоволені.
З 10 рішень, винесених у справах даної категорії, оскаржено в апеляційному порядку 5 рішень, з яких: 4 рішення залишено без змін, в 1 справі результату перегляду рішення Інгулецького суду судом апеляційної інстанції на час виконання узагальнення немає.
Цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України, Земельним кодексом України, Сімейним кодексом України, Законом України “Про захист прав споживачів”, Законом України “Про оренду землі”, іншими законами та підзаконними нормативно-правовими актами, роз`ясненнями Пленуму Верховного Суду України, викладеними у постанові від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладеними в постанові від 30.03.2012 року N 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин».
В пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" викладено правову позицію, відповідно до якої, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину (ч.1 ст.215 ЦК України). Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.
Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.
У зв’язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205–210, 640 ЦК тощо). За наявності вищевказаних умов суд має відмовити в задоволенні позову про визнання правочину недійсним, оскільки цей правочин взагалі не вчинено.
Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в постанові від 30.03.2012 року N 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснив у п.14, що суди повинні розмежовувати кредитний договір, який є недійсним у силу закону (нікчемний) або може бути визнаний таким у судовому порядку (оспорюваний) з підстав, встановлених частиною першою статті 215 ЦК, та кредитний договір, який є неукладеним (не відбувся), що не може бути визнаний недійсним, зокрема, у випадку, коли сторони в належній формі не досягли згоди щодо хоча б з однієї його істотної умови або зміст яких неможливо встановити виходячи з норм чинного законодавства (статті 536, 638, 640, 1056-1 ЦК).
В 2014 році Інгулецьким судом розглянуто цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ПАТ "УкрСиббанк", ПАТ "Дельта Банк" про визнання договору про надання споживчого кредиту та договору іпотеки недійсними (справа № 213/3831/13-ц). Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що договір споживчого кредиту, укладений від імені ОСОБА_1 з відповідачем ПАТ "УкрСиббанк", був підписаний ОСОБА_2 Від свого імені позивач ОСОБА_2 підписала з відповідачем ПАТ "УкрСиббанк" договір іпотеки для забезпечення зобов`язання за вищевказаним договором споживчого кредиту.
Вироком Інгулецького районного суду м.Кривого Рогу ОСОБА_2 була визнана винною у вчиненні злочину за ч.4 ст.190 КК України. Було встановлено, що ОСОБА_2 незаконно заволоділа грошовими коштами, виданими ПАТ "УкрСиббанк" за оскаржуваним договором про надання споживчого кредиту, підписавши даний договір замість ОСОБА_1
Правовою підставою позову зазначено ч.2 ст.207 ЦК України, якою передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною. У зв`язку з тим, що договір споживчого кредиту було підписано не його стороною – ОСОБА_1- цей договір, як зазначалось в позовній заяві, є недійсним, а відтак, є недійсним і договір іпотеки.
Обставини щодо підписання договору від імені ОСОБА_1 ОСОБА_2 яка не мала для цього повноважень, отримання нею коштів за вказаним договором та здійснення погашення заборгованості по кредиту, були встановлені вироком у кримінальній справі щодо ОСОБА_2, тому не підлягали доказуванню.
Суд дійшов висновку, що при укладенні оскаржуваного кредитного договору сторона за договором – ОСОБА_1 не мала волевиявлення на вчинення правочину, вказаний договір не підписувала, кошти не отримувала та не виявляла бажання на настання правових наслідків, обумовлених договором, що є підставою для визнання такого договору недійсним, відповідно до ст.215 ЦК України.Відповідно ст.3, 17 ЗУ «Про іпотеку», іпотека, яка має похідний характер від основного зобов'язання, припиняється у разі припинення основного зобов`язання. Таким чином, суд, керуючись ст.215 ЦК України, ЗУ «Про іпотеку», задовольнив позовні вимоги позивачів: визнав недійсними договір про надання споживчого кредиту та договір іпотеки.
Апеляційна скарга на рішення Інгулецького районного суду в даній справі не надходила.
Втім, як вбачається, суд, правильно встановивши обставини справи, невірно застосував ст.215 ЦК України до правовідносин, що виникли. Недійсним, як вже зазначалось раніше, може бути визнаний укладений договір. Договір є укладеним, згідно ч.1 ст.638 ЦК України, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Як вірно зазначив в рішенні суд, ОСОБА_1 не мала волевиявлення на вчинення правочину, вказаний договір не підписувала, кошти не отримувала та не виявляла бажання на настання правових наслідків. Тобто, між ОСОБА_1 та ПАТ "УкрСиббанк" не існувало домовленості щодо укладання договору споживчого кредиту, договір не був укладений. Отже, в даній справі, відповідно до правової позиції ВСУ, викладеної в постанові Пленуму від 06.11.2009 № 9, неукладений договір не може бути визнаний недійсним, тому суд мав би відмовити в задоволенні позову.
В тій же постанові Пленум Верховного Суду України роз`яснив, що суди мають відмовляти в позовах за вимогами про визнання правочинів неукладеними, оскільки вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених ст.16 Цивільного Кодексу України. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п’ятої ЦК (набуття майна без достатньої правової підстави).
Ця правова позиція ґрунтується на висновку, що міститься в постанові судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 14.01.2002, в якій суд визначив, що вимога про встановлення факту неукладення договору не призводить до поновлення порушених прав, така вимога не може бути предметом спору та самостійно розглядатися в окремій справі. Вимога про визнання договору неукладеним є нічим іншим, як встановленням факту, що має юридичне значення. Цей факт може встановлюватися судами лише при існуванні та розгляді між сторонами договору спору про право цивільне. Його встановлення є елементом оцінки фактичних обставин справи та обґрунтованості вимог.
В 2015 році судом розглянуто справу № 213/2570/15-ц за позовом про визнання договору неукладеним.
ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ТОВ «Євролізинг Україна» про витребування безпідставно здобутого майна, в якій позивач стверджував, що підписав з відповідачем договір фінансового лізингу та перерахував грошові кошти в сумі 33 000,00 грн., як оплату за автомобіль. Втім, позивачем не було підписано графік покриття витрат та виплати лізингових платежів, який є істотною умовою договору, а відтак, договір між позивачем та відповідачем не був укладений і грошові кошти відповідач отримав безпідставно. Позивач, керуючись ст.ст. 1212-1214 ЦК України, просив стягнути з відповідача безпідставно отримані ним кошти та три відсотки річних за час користування безпідставно отриманими коштами. Суд залишив позовну заяву ОСОБА_3 без руху, оскільки, між іншим, «не надано рішення про визнання спірного договору недійсним, що є підставою повернення коштів».
Як вбачається, на стадії подачі позовної заяви судом було ототожнено правові інститути визнання договору недійсним та визнання договору неукладеним, які мають різні підстави їхнього застосування та різні правові наслідки.
Якщо правочин вважається недійсним, до нього застосовуються наслідки двосторонньої реституції, передбачені ст.216 ЦКУ, де зазначено, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобовʼязана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.
За фактом неукладеності договору у сторін не виникає жодних цивільних прав та обов’язків, а тому тут застосовуються загальні положення про повернення майна у звʼязку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави (статті 1212, 1213 ЦКУ).
Відтак, застосування реституції за фактом визнання договору недійсним можливе лише за наслідками виконання вчиненого правочину, тоді як повернення майна у звʼязку з набуттям без достатньої правової підстави застосовується лише за відсутності факту вчинення (укладання) такого правочину.
В уточненій позовній заяві позивач, посилаючись на ті самі обставини - не досягнення згоди по всім істотним умовам договору,- змінив позовні вимоги та правові підстави звернення з позовом: посилаючись на ст.215 ЦК України, просив суд визнати договір фінансового лізингу недійсним, стягнути кошти та три відсотки річних за час користування безпідставно збереженими коштами.
Суд відкрив провадження у справі, втім, позивач знову уточнив позовні вимоги: посилаючись на статті 215 (недійсність правочину) та 638 (укладення договору) ЦК України, та не посилаючись на статтю 1213 ЦК України (повернення в натурі безпідставно набутого майна), просив визнати договір фінансового лізингу між ним та відповідачем ТОВ "Євролізинг Україна" неукладеним, стягнути з відповідача на його користь грошові кошти в сумі 33 000,00 грн. та три відсотки річних за користування безпідставно збереженими коштами.
Суд, визнавши, що між сторонами не було досягнуто згоди з усіх істотних умов договору, керуючись ст.ст. 215, 229, 230, 536, 625, 638 ЦК України, виніс заочне рішення, яким задовольнив позовні вимоги позивача: визнав договір фінансового лізингу між ОСОБА_3 та ТОВ «Євролізинг Україна» неукладеним, присудив стягнути з відповідача на користь позивача грошові кошти в сумі 33000,00 грн, три відсотки річних за час користування безпідставно збереженими грошовими коштами в розмірі 84,08 грн. При цьому суд не застосував ст.ст.1212-1213 ЦК України як правову підставу повернення коштів, отриманих відповідачем за відсутності факту укладення договору.
Відповідач надав заяву про перегляд заочного рішення суду, але пропустив строк звернення до суду з такою заявою та не надав клопотання про його поновлення, у зв’язку з чим заява ТОВ «Євролізинг Україна» про перегляд заочного рішення була залишена без розгляду.
В апеляційному порядку рішення не оскаржувалось.
Спрямування судів на недопущення розгляду по суті вимоги про визнання договору неукладеним піддавалося критиці багатьма науковцями та юристами-практиками. Зокрема, підкреслювалося, що якесь виправдання така позиція судів мала з урахуванням соціалістичного характеру ЦК 1963 р. Але ж вона втратила будь-який сенс з прийняттям Конституції України 1996 р., а особливо після набуття для України чинності Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Стаття 124 Конституції України і стаття 6 Конвенції є підставою для пред’явлення та задоволення позовів про визнання договорів неукладеними, а відповідних правовідносин - такими, що не виникли.
Оскільки норми Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу, а обмеження матеріального права суперечать їх положенням, відмова у позові про визнання договору неукладеним з підстави невідповідності можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом, є результатом неузгодженості норм цивільного та цивільного процесуального законодавства із ратифікованими Україною міжнародними актами, які регулюють суспільні відносини у сфері захисту прав людини.
На сьогодні у судовій практиці зустрічаються випадки пред’явлення позовів у цивільному судочинстві із вимогою про визнання договору неукладеним, які задовольняються судом. Отже, практика поступово намагається виробити ще один самостійний спосіб захисту цивільних прав.
Слід зазначити, що пред’явлення позовних заяв саме з такими вимогами в окремих випадках містить обґрунтовані підстави і не передбачає вибору жодного іншого способу захисту із передбачених у ст. 16 ЦК України.
Наприклад, визначаючи спосіб захисту порушених цивільних прав чи інтересів сторін договорів, згода про укладення яких була досягнута сторонами у належній формі, проте моменту укладення не було через те, що відповідне майно не було передане чи необхідна дія не була вчинена (реальні договори), необхідно констатувати, що у таких випадках той перелік способів захисту, який перерахований у ст. 16 ЦК України, не містить ефективного способу, який можна було б застосувати у справах, що стосуються договорів, момент укладення в яких не відбувся. Тому думка, що спори про визнання договорів неукладеними мають вирішуватися по суті з винесенням судового рішення, поділяється багатьма юристами. У випадках, коли сторони спірного договору потребують усунення сумніву у відсутності (наявності) між ними правовідносин, які ґрунтуються на факті укладення договору, іншого способу вирішити правовий конфлікт просто не існує. Підтвердження судовим рішенням відсутності суб’єктивних прав і юридичних обов’язків (правовідносин) між сторонами спору здатне не допустити чи припинити посягання з боку відповідача, усунути перешкоди у здійсненні права тощо. Суд може захистити право особи як у спосіб, передбачений законом, так і у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
З урахуванням наведеного вважаємо назрілим внесення змін загального характеру до ст.16 ЦК України та ст.4 ЦПК України щодо способів захисту, закріпивши положення, що порушене право або інтерес мають захищатись передбаченими законом або договором способами, а також способами, хоч і не передбаченими законом, але такими, що відповідають змісту порушеного права, способу його порушення та наслідкам, які спричинило це порушення. А до внесення змін в законодавчі акти змінити правові позиції та рекомендації Верховного Суду України.
Вик. Козаченко О.В.
(056) 406-93-33
_03_03.png)
